Явище безглуздої праці

Дата . Категорія Думка, Про світ

Україномовний переклад статті Девіда Ґребера, професора антропології Лондонського університету.

Чому ми досі не працюємо по 3-4 години на добу? Чому стільки людей при цьому задіяні на зовні безглуздих роботах штибу бухгалтерів, менеджерів проміжної ланки, перекладачів папірців зі стосу на стос? Кому вигідно, щоб ми віддавали кращі сили роботі? На ці та глибші питання дає свої відповіді професор Ґребер.

У 1930 році Джон Мейнард Кейнс передбачив, що наприкінці XX сторіччя людство розвинулось би достатньо для того, щоб громадяни розвинених країн штибу Великобританії чи Сполучених Штатів Америки змогли працювати лише 15 годин на тиждень. Є всі підстави вважати, що він був правий. З боку розвитку технологій, ми цілком готові. Але досі цього не сталося. Навпаки, знання були використані, щоб змусити нас працювати більше. Для цього були створені робочі місця, що по суті не мають ніякого сенсу. Величезні прошарки людей витрачають свій робочий час протягом життя на працю, котру подумки вважають непотрібною. Душевна шкода від такого становища глибока. Це рана на нашій спільній душі. І поки майже ніхто не говорить про неї.

Чому обіцяна Кейнсом утопія, така жадана у 60-их, не була втілена? Зазвичай пояснюють так: Кейнс не уявляв собі обсягів можливого зростання споживацтва. У даному нам виборі між меншим робочим часом та більшою кількістю іграшок та задоволень ми спільно обрали останнє. Таке пояснення є гарною повчальною байкою, одначе навіть поверхневий огляд показує, що воно не може відповідати дійсності. Так, ми спостерігали створення нескінченної множини нових робочих місць та промисловостей протягом 20-их, але лише мізерна частина з них торкаються створення та поширення суші, iPhone’ів чи барвистих кросівок.

То чим насправді є ці нові робочі місця? Нещодавня доповідь порівняння зайнятості у США 1910 та 2000 років дає ясну картину (що, зауважу, значною мірою відповідає Великобританії). Протягом минулого сторіччя чисельність робітників, задіяних як домашня прислуга, на промисловості та в сільському господарстві, стрімко впала. Тим часом кількість “фахових, керівних, канцеляських, торгових та службових робітників” потроїлась, вирісши “від однієї чверті до трьох чвертей всього ринку праці.” Інакше кажучи, виробничі робочі місця були, як і передбачалось, автоматизовані (навіть якщо лічити промислових робітників у всьому світі, включаючи потогонні виробництва Індії та Китаю, їх кількість мізерна відносно населення світу проти їх питомої ваги колись).

Але замість повсюдного скорочення робочого часу для звільнення людства для втілення власних задумів, задоволень, уявлень та ідей, ми бачимо роздування навіть не стільки “службового” сектору, як сектору керівного, аж до і включаючи створення повністю нових галузей типу фінансових служб чи телемаркетингу, чи небачене розширення секторів штибу корпоративного права, керівництва сфер охорони здоров’я та академічної науки, людських ресурсів та суспільних відносин. І число цих людей іще не включає всіх, чия праця – керівна, технічна чи охоронна підтримка цих галузей, і просто допоміжні галузі (мийників собак, цілодобових доставників піци), що існують лише завдяки тому, що всі решта витрачають свій час на іншу роботу.

Це саме те, що я пропоную звати “безглуздою працею”.

Все це має такий вигляд, ніби хтось вигадує безцільні робочі місця лише для того, щоб усіх нас зайняти. І в цьому, по суті, полягає таємниця. За капіталізму – це саме те, чого статись не мусило. Звісно, у старих недоцільних соціалістичних державах штибу Радянського Союзу, праця для суспільства вважалась водночас правом та священним обов’язком, порядок створював стільки робочих місць, скільки було необхідно (тому у радянських державних крамницях три продавчині продавали один шмат м’яса). Але, без сумніву, цей різновид негараздів мусила б знищити ринкова конкуренція. Згідно економічної теорії, остання річ, котру фірма, що прагне прибутку, зробить, це витратиться на робітників, котрих насправді наймати нема потреби. Однак якимось чином це відбувається.

Коли корпорації чинять безжальні скорочення, звільнення незмінно вдаряють по людях, що справді створюють, пересувають, лагодять та доглядають речі; якимось магічним чином, який ніхто не може толком пояснити, число перекладачів папірців на ставці зрештою зростає, і все більше шукачів роботи отямлюються, майже як в Радянському Союзі, працюючи 40 чи навіть 50 годин на тиждень із папірцями, але дієво лише 15 годин, як і пророкував Кейнс, решту часу витрачаючи на проведення чи відвідини мотиваційних занять, наповнення сторінок на Facebook чи стягнення телепередач з Інтернету.

Відповідь, безсумнівно, не лежить в полі економіки: вона моральна та політична. Правлячий клас виявив, що щасливе та виробниче населення, маючи вільний час, становить смертельну небезпеку (згадайте, що почалось, коли це почало наближатись у 60-их). І, з іншого боку, відчуття того, що робота сама по собі має моральну вагу, і що будь-хто, не бажаючи віддавати себе якомусь видові виснажливої праці протягом більшості годин неспання, не заслуговує ні на що, надзвичайно переконливе для них.

Одного разу, розглядаючи, мабуть, нескінченне зростання кількості керівних обов’язків у британських академічних управліннях, я прийшов до одного з можливих бачень пекла. Пекло – множина осіб, що витрачають купу свого часу, працюючи над задачею, що їм не подобається, та що в них загалом не дуже виходить. Припустімо, їх найняли як чудових столярів, а потім змусили працювати більшу частину їх робочого часу над смаженням риби. Та й труд їх не надто потрібний – зрештою, потрібно посмажити скінченний обсяг риби. Але так чи інакше, всі вони настільки одержимі образою від думки про те, що хтось із їх колеґ, можливо, витрачає більше часу на виробництво меблів замість належної частки у обов’язках смаження риби, що незабаром накопичуються нескінченні купи неїстівної погано приготованої риби всюди на робочому місці, і це єдине, що будь-хто справді робить.

Я гадаю, це насправді досить точний опис зміщення моралі за нашої економіки.

Тепер я усвідомлюю, що будь-який подібний довід наразиться на негайні заперечення: “хто ти, що вирішуєш, яка праця справді ’потрібна’? Що, зрештою, насправді потрібно? Ти професор антропології, в чому наша ’потреба’ в тобі?” (І справді, значна частина читачів часописів готова вважати існування мого робочого місця за показник марних соціальних витрат.) І на якомусь рівні це справді так. Мусить існувати дійсне мірило суспільної ваги.

Я б не хотів казати комусь, хто впевнений у своїй користі для світу, що насправді він помиляється. Але що із тими, хто й так вважає своє основне заняття безглуздим? Нещодавно я здибався із шкільним товаришем, котрого не бачив із 12 років. Був вражений, дізнавшись, що протягом років, що минули, він спершу став поетом, потім – співаком інді-рок гурту. Я чув деякі з його пісень по радіо, не уявляючи, що їх співає людина, котру я знав. Він був очевидно визначним, новаторським, і його праця безперечно прикрашала та покращувала життя людей у всьому світі. Проте, після кількох неуспішних альбомів, він втратив свій договір із видавцем, і загруз у боргах та доглядом за новонародженою дочкою, врешті-решт, за його словами, “обравши те, що за замовчуванням обирає натовп безцільного народу: школу права.” Тепер він корпоративний правник у помітній Нью-Йорцькій компанії. Мій товариш сам визнав, що його робота повністю безглузда, нічого не приносить світові, і, за його власною оцінкою, не повинна існувати.

Є купа питань, котрі можна тут поставити, починаючи від того, що можна сказати про наше суспільство, коли воно потребує гранично малої кількості талановитих поетів та музик, але, певно, нескінченну кількість фахівців у галузі корпоративного права? (Відповідь: якщо 1% населення керує розподілом більшості доступних багатств, то те, що ми звемо “ринком”, виражає лише його уявлення про те, що є потрібно чи важливо, не будь-чиє інше.) Більше того, це показує, що більшість людей на цих робочих місцях врешті-решт усвідомлюють становище. Насправді я не впевнений, що зустрічав корпоративного правника, що б не вважав свою роботу лайном. Те ж стосується майже всіх вищеназваних новостворених галузей. Існує цілий клас фахових працівників на ставці, котрі, якщо ви зустрінете їх на вечірці та розкажете їм, що займаєтесь чимось цікавим (наприклад, антропологією), захочуть ухилитись від обговорення їх напрямку роботи взагалі. Пригостіть їх алкоголем, і вони перейдуть до скиглення про те, наскільки безглузда та тупа насправді їх робота.

Глибоке душевне насильство. Як можна казати про гідність праці, коли дехто подумки вважає свою роботу не гідною існування? Як тут не з’явитись почуттям гніву та обурення. Все ж це своєрідний геній нашого суспільства, – те, що його володарі знайшли спосіб, як у прикладі про смаження риби, забезпечити спрямування гніву проти тих, хто робить справді значущу роботу. Наприклад: у нашому суспільстві, здається, є загальне правило – чим більш очевидна користь твоєї праці для суспільства, тим менше тобі за неї платять. Знову ж таки, важко віднайти дійсне мірило, але можна отримати просте уявлення, поставивши питання: що станеться, якщо ціла верства людей просто зникне? Ви можете казати що завгодно про медсестер, двірників, механіків, – очевидно, що коли вони зникнуть, наслідки будуть негайними та катастрофічними. Світ без вчителів чи докових робітників скоро опиниться в халепі, і навіть без письменників-фантастів чи ска-музик стане гіршим місцем. Тим часом геть не ясно, яким чином людство постраждає від зникнення фінансових радників, просувальників, піар-дослідників, судових службовців, телепродавців, судових виконавців та правових радників. (Багато хто підозрює, що без них світ стане відчутно кращим.) Проте окрім жменьки добре забезпечених виключень (лікарів), правило діє дивовижно чітко. (В Україні відсутнє навіть це виключення. Примітка перекладача.)

Девід Ґребер - професор антропології у Лондонській Школі Економіки. Його остання книга, "Задум народовладдя: історія, криза, рух", видана "Spiegel & Grau".

Девід Ґребер – професор антропології у Лондонській Школі Економіки. Його остання книга, “Задум народовладдя: історія, криза, рух”, видана “Spiegel & Grau”.

Ще більш збоченою є поширена думка про те, що так все й мусить бути. Це одна з таємниць сили правої балаканини. Ви можете побачити її в тому, як часописи спрямовують обурення проти робітників метро за знерухомлення ними Лондона під час суперечок щодо договорів: уже лише те, що робітники можуть зупинити ввесь Лондон, показує, що їх праця справді необхідна, але, здається, саме це дратує народ. Ще більш очевидно становище у США, де республіканці мали помітний успіх у спрямуванні обурення проти вчителів шкіл чи робітників автомобільної промисловості (а не, як мусило б бути, проти керівників шкіл чи керівників автомобільної промисловості, що насправді спричинили негаразди) за їх нібито роздуті заробітні платні та соціальні допомоги. Це має такий вигляд, ніби кажуть: “Але ж ви вчите дітей! Чи виробляєте автомобілі! Ви маєте справжні роботи! І до того у вас є зухвалість вимагати пенсії та охорону здоров’я, як для середнього класу?”

Якби хтось розробляв робочий розклад, повністю пристосований для підтримки влади фінансового капіталу, було б важко уявити, що б він міг покращити. Справді, виробничі робітники безжально утискувані та визискувані. Вони затиснені між заляканим прошарком всюди гнаних безробітних та великим прошарком тих, кому платять ні за що, на місцях, створених, аби змусити людей ототожнювати себе із можливостями та почуттями правлячого класу (менеджери, адміністратори, тощо) – та особливо їх фінансовими аватарами – але, в той же час, сприяти кипінню образи проти будь-кого, чия робота має очевидну та беззаперечну суспільну вагу. Вочевидь, порядок ніколи не був продуманий свідомо. Він розвинувся протягом майже сторіччя шляхом проб та помилок. Але це єдине пояснення тому, що всупереч технологічним можливостям, ми досі не працюємо 3-4 години на добу.

Джерело: Strike! Magazine.

Tags: , ,

Знання належать всьому людству. Будь ласка, при використанні посилайтесь на авторів.

Яндекс.Метрика