Етнічна і расова самобутність

Дата . Категорія Думка, Прагнення, Про світ, Спомин

Всі ми зараховуємо себе до якогось етносу, часто не задумуючись про ознаки, що насправді дозволяють нам це робити; багато хто воліє боротися “за благо нації”, навіть не склавши в своїй голові уявлення про те, що це за спільнота. Сьогодення кидає нас у вир, в якому з одного боку невпинно зростає цікавість до “етніки”, а з іншого всіляка культурна особливість розчиняється у однотипному людському варенні. Як взаємопереплітаються у всьому цьому народний звичай, держави і капітал? Дана стаття окреслює один з можливих поглядів новітніх народників на ці та суміжні з ними питання.

В даній статті ми не намагатимемось дискутувати з існуючими в академічній площині теоріями етносу, однак в деяких моментах нам все ж доведеться послатися на спеціальну літературу, щоб не бути голослівними байкарями. В цілому ж ми прагнемо тут викласти своє бачення того, як формувався і яких змін зазнавав етнічний звичай впродовж історії, яке його місце в житті народу, а також – у боротьбі за майбутнє.

Як відомо, людина – істота суспільна, отже споконвіку її життєдіяльність втілювалась у певні форми співжиття. Не будемо гадати, яка з них була достеменно першою – мудрагелі від часів Просвітництва зламали на цьому багато списів. Найбільш ранньою природньою формою людського співжиття, відомою з фактичного матеріалу, є рід – об’єднане кровною спорідненістю товариство людей, котре, перетинаючись свояцькими відносинами з іншими родами, утворює на дрібнішому рівні сім’ї (в різних видах), а на крупнішому – племена. В цих формах ми не практично бачимо примусу (якщо тільки дівчина не видавалась насильно заміж чи, звісно, якщо не вважати примусом виховання дітей), шкурницького прагматизму, використання ближнього як засобу для власного задоволення, що характерне для відносин капіталістичних, – все це і дозволяє вважати нам такі форми співжиття природніми.

Втім, разом із розвитком відтворюючого господарства (а подекуди й іншими шляхами – як, наприклад, у ескімосів Північно-Західної Америки) почала різко збільшуватись кількість людей, що потягнуло за собою урізноманітнення суспільних відносин та форм життєдіяльності. У спільнот, що пройшли крізь так звану «неолітичну революцію» ми часто-густо бачимо дві цікаві видозміни у формах співжиття – це, з одного боку, поява перших протодержав, штучних, тобто заснованих на ієрархії та примусі, махін («мегамашин», за висловом Л.Мамфорда) для розподілу надлишкового продукту, з іншого ж – поява великих суспільств, заснованих на характерних общинних звичаях (корені ж цієї «характерності», спільності культурних ознак, вочевидь, лежать якоюсь своєю частиною у спільності географічних умов проживання, однак іншою вони надійно сховані від зору як науковців, так і вільних мислителів). Під «звичаєм», причому, тут слід розуміти не низку актів символічної поведінки, а всю культурну спадщину, що передається певним шляхом. Урізноманітнення міжобщинних відносин, утворення унікального комплексу культури, єдиного в загальних рисах і в той же час дивовижно розмаїтого у своїх проявах, як сама Природа, – так поставали перші етноси.

Таким чином, по відношенню до питань етногенезу ми прагнемо побороти нігілістські мудрування сучасних конструктивістів, котрі вбачають як у націях, так і в етносах «нещодавні винаходи інтелектуалів». Вважаючи етноси продовженням природніх форм співжиття (чим вони все ж відрізняються від більш ранніх, перерахованих вище, буде зазначено далі), ми не намагаємось визначити, де і коли виникли перші етноси, лише окреслюємо ту схему, яка здається нам найбільш відповідною історичним реаліям. Водночас, не варто пов`язувати етнос виключно із «постнеолітичними» спільнотами і відтворюючим господарством. Вищезгадані ескімоси, як і багато інших малих народів Сибіру, вочевидь, є етносами, хоч присвоювальне господарство за звичаєм залишалось їхнім основним промислом.

Якщо рід, сім`я, плем`я були скріплені кровноспорідненими зв`язками, то вже на рівні союзів племен (серед східних слов’ян такими були поляни, деревляни, уличі, тиверці тощо) такі зв`язки поступаються іншим формам суспільної взаємодії. Етнос, в який ці союзи племен зазвичай «переплавляються», вже не має під собою сталої біологічної чи то генетичної основи, незважаючи на всюдисущі міфи про спільне походження та романтичне відчуття «крові та ґрунту». Він твориться передовсім спільністю культури, причому спільністю зовсім не штучною, нав`язаною «згори» (як сучасна масова культура), адже, на відміну від членів племені, члени етносу не знають один одного особисто і можуть навіть не здогадуватись про існування людей із подібними звичаями, менталітетом, схожою говіркою у віддалених краях розселення цього етносу. Тим не менш, зазвичай етноси мають низку характерних антропологічних типів (в українців науковці за різними методиками нараховують від 5 до 7 таких типів: див. праці С.Сегеди) – саме вони окреслюють те, що ми називаємо расовою самобутністю * (див. примітки в кінці запису).

Звернемось до унікальних культурних комплексів, котрі ми вважаємо характерною ознакою етносів загалом; конкретно ж зануримось у реалії, відповідні нашому, Східноєвропейському, простору. В основі формування та наслідування таких комплексів лежить звичай, або традиція, тому в академічному середовищі вони часто називаються традиційною культурою. Останнє означає, що більшість знань, практичного досвіду у таких спільнотах передавалось безпосередньо від старших поколінь (батьків, дідів) або від старших ровесників, а не через посередництво школи, телебачення, Інтернету чи навіть книг. Носієм звичаю, відтак – усіх прав та обов`язків, що з ним пов`язані, був кожен повноцінний («повноцінність» закріплювалось віковою ініціацією – перевіркою на знання юнаком/дівчиною звичаю) член общини, а це зумовлювало, в свою чергу, первинну егалітарність середовища селян-трударів. Саме егалітарну сільську общину, що творила і наслідувала свою особливу культуру ми вважаємо традиційним суспільством, на відміну від філософів-традиціоналістів (Р.Генона, Ю.Еволи та ін., хиби й світлі місця в концепції яких будуть розглянуті в іншій статті). На наш погляд, не варто відкидати терміну «традиціоналізм», якщо ним користувалися інтелектуали, що ратували за повернення феодальної ієрархії, варто переконливо показати, що це вони невірно використовували сам термін, викривлюючи історичну реальність.

Як ми вже писали, звичай, виплеканий людьми, що жили й працювали на одній території, мали подібні умови для пізнання та осмислення оточуючого світу, водночас був єдиним в своїй серцевині та багатопроявним у безлічі місцевих (локальних) практик. Якщо уявити етнічну культуру в образі дерева, то листочок відповідав би сукупності звичаїв, котрі вирізняли б специфіку певного села; скупчення листочків – звичаї, характерні для цілого краю; гілка б означала звичаї субетносу (колишнього племені або союзу племен, що став складовою великого етносу, як, скажімо, поляни перетворилися на наддніпрянських українців, котрі ще довго зберігали звичаєві особливості); велика гілка, що дорівнювала б звичаям українців загалом, виходила б з гілки слов`янської, а та, нарешті, примикала б до індоєвропейського стовбуру.

Тим не менш, кожна «гілка» й «листочок» протягом століть неодноразово зазнавали впливу інших культур і народів, а також (увага!) державних утворень – суспільних химер, що від початку відчужували частину (здебільшого переважаючу) надлишкового продукту на користь привілейованої групи осіб, котрі аргументували це або функцією «захисту» общин від зовнішніх ворогів, або власним «священним правом» на це, або ж просто силою меча й золота. Культура і практики цієї групи (мовимо зараз про часи Середньовіччя й далі) значно відрізнялися від загальноетнічних. Для землероба чи ремісника його щоденна праця міцно перепліталася з одягом і символікою візерунків на ньому, побутом і прикметами, за якими він намагався дізнатися, що саме до нього промовляє Всесвіт; його духовність, навіть при ідентифікації себе як «християнина», залишалась вкоріненою у світоглядні принципи звичаю його села, краю, його етносу. Весь цей культурний комплекс, вірніше буде сказати – спосіб життя, власне, і робив широкі народні верстви українцями (до загального розповсюдження цієї назви), білорусами-литвинами, волохами тощо. Не менш правильно буде сказати, що й саме наявність цього способу життя наповнювала змістом етноніми.

«Еліта» ж, хай то будуть бояри, воєводи пізніших часів чи шляхта, жила за кошт простого народу, займала невиробничі ланки у державній махіні, воювала між собою, роздираючи на шматки суспільне багатство, і здебільшого відверто гордувала етнічними практиками. Зокрема, у творах польсько-русинської шляхти XVI-XVII ст. ви майже не знайдете старопольської чи староукраїнської мови – там панує латина; в той же час у московських дворян з`являється мода на генеалогії, що мають «джерело» за кордоном (т.зв. «выезжие рода», до яких відносились і Романови), – руським бути, себто вести свій рід з простого народу, було вкрай непопулярно. Трохи згодом, у XVIII-XIX ст. російські дворяни часто могли краще знати французьку мову, ніж російську (знов ж таки, з корінням у простонародді, над яким так хотілося вивищитись!), а ознакою «доброго виховання» дітей пізньої гетьманської старшини стало навчання в європейських університетах. Мусимо констатувати, що саме «еліта» виявилась найбільш вразливою, податливою на будь-які культурні віяння ззовні: вона першою кинулась за три моря шукати ідеологію, котра виправдовувала феодальну ієрархію, всіляко намагалася наслідувати іноземні звичаї та костюми, історичні міфи (згадайте «третій Рим»), а також відкрито вступила у боротьбу з етнічною культурою, духовна сфера якої автоматично зараховувалась до «марновірства», «поганства». Скільки «повчань проти язичництва» відомо нам зі східноєвропейського Середньовіччя! Скільки людей згоріло на вогнищах інквізиції тільки за те, що вони наслідували звичаї своїх батьків! Навіть у 1719 р. гетьман Іван Скоропадський видав універсал проти вечорниць, кулачних боїв, зібрань на Купайла тощо.

Натомість народний звичай став підмурком чисельних селянських повстань: приміром, від початку війни 1648-1654 рр. запорозькі козаки ратували не за «світле майбутнє», а за повернення колишніх «вольностей»; та ж «вольниця» була ідейною основою виступу козаків та селян під проводом Степана Разіна, а трохи згодом – Кіндрата Булавіна. Оспівані поетами доби романтизму, «народні месники» від Довбуша до Кармалюка змагали за відновлення справедливості, керуючись тими уявленнями про неї, котрі в них заклало саме звичаєве право (бо інших джерел у цих уявлень бути не могло – університетів, а часто навіть шкіл вони не кінчали).

Отож, перед тим, як перейти до наступної епохи, котра докорінно змінила картину етнічного буття, підсумуємо викладену нами позицію у вигляді визначення. Етнос – природня форма людського співжиття, заснована на спільності культури як цілісного комплексу та її особливості по відношенню до інших спільнот і яка утверджується шляхом міжпоколінної передачі звичаю. Етнос не має під собою генетичної основи, однак характерні для нього антропологічні типи творять його расову самобутність, котра накладається на самобутність культурну і є не менш важливою для самозбереження етносу.

Кордон XVII-XIX ст. поклав початок епосі, котра в західній академічній літературі часто називається Модерном («сучасністю»). Замість аграрного світу, в якому співіснували і, на нашу думку, відчайдушно боролися один з одним феодально-ієрархічні держави та етнічно-традиційні общини, в Європі почало поставати буржуазне (від фр. bourgeoisie – міщани, городяни, відтак – міське), капіталістичне, урбанізоване та секуляризоване суспільство. Промисловий переворот, що почався в Англії у другій половині XVIII ст., швидко перекотився на материк і зумовив величезні та стрімкі перетворення суспільства Заходу. Саме цим часом прийнято датувати постання також уявлення про нові спільноти – модерні нації. Із різними теоріями формування останніх можна ознайомитись в узагальнюючій праці українського історика Г.Касьянова «Теорії нації та націоналізму», а також в сумлінно впорядкованій О.Проценком антології «Націоналізм». Важливо зазначити, що тут ми переходимо до специфіки історії саме європейських спільнот (плюс, звичайно, «білих» північноамериканських), до якої втягнулася й українська. Вплив модернізації на неєвропейські спільноти потребує окремої розмови.

Для нас є важливим те, що з себе представляли оці нові спільноти. Ми не вважаємо українців «пізньою» чи то «запізнілою» нацією, навпаки, хоч процеси модернізації дійшли до наших теренів досить-таки пізно (це ми ще обговоримо), проект нашої нації почав конструюватися одночасно з іншими європейськими. Однією з основних ознак модерної нації є національна мова – впорядкована і нормована літературою, хоч і сперта зазвичай на котрийсь із етнічних діалектів (етнос не має єдиної мови – він розлитий у безлічі місцевих говірок); у цих мов часто є один-два творця: у нас це – І.П.Котляревський й Т.Г.Шевченко, у російської мови – М.В.Ломоносов та О.С.Пушкін, у новопольської – І.Красицький та А.Міцкевич тощо. Доба романтизму відкриває двері до творення загального міфу про спільне походження нації, відтак – концепції національної історії. Чудовий приклад цього знаходимо саме в українців – «Історія русів» (початок ХІХ ст.), на окремих положеннях досі будується шкільний курс вітчизняної історії. В дійсності ж етнос, перебуваючи в окупації різними державами, в своїх частинах міг мати зовсім різну «історію» (якщо говорити про те, що зазвичай розуміють в академічних колах під цим словом). Ускладнення внутрішньої інфраструктури держав, пов’язане з промисловим переворотом і початком індустріалізації, створює єдиний інформаційний та економічний простір (одним із найбільш позитивних збережених наслідків Французької революції вважається саме знищення внутрішніх кордонів між колишніми феодальними вотчинами, котрі перешкоджали внутрішньому перетіканню капіталу, в тому числі розумового). В рамках першого твориться сама концепція нації, котру спершу переймає сама інтелігенція, друге (в українських реаліях: оспівані Гоголем величезні ярмарки, згодом – залізниці, що витісніли чумацтво) сприяє певній уніфікації культури. Наслідок: мешканці, скажімо, Слобожанщини тепер достеменно знають, що за Карпатами живуть маси людей із подібними до їхніх звичаями та мовою, їхнє «Ми» стає все ширшим, починає перетворюватися на національну самосвідомість. Втім, розширення «Ми» самих закарпатців внаслідок певних історичних причин було ускладнене, що згодом призведе до розколу їхньої самоідентифікації на «українців» та «русинів».

Нарешті, на початку ХХ ст. стараннями не тільки української, але й великодержавної інтелігенції формується образ «лагідного, працьовитого, мрійливого малороса» у вишиванці та шароварах, причому останні у використанні міщанами і все тією ж інтелігенцією відриваються у своєму покрої, візерунках, призначенні від місцевих, локальних, особливостей. Відбувається уніфікація крайового розмаїття звичаю на користь більш-менш однотипних форм – власне, національної культури. Тут в українському варіанті народжується і сумнозвісна «шароварщина» як недолуга спроба наслідування етнічного звичаю без заглиблення в його повноту і цілісність (в Інтернеті можна знайти влучний ряд відповідностей, що характеризують «шароварщину»: одяг=шаровари, їжа=сало-і-вареники, пісня=«Несе Галя воду», танець=гопак). Національна культура в ХХ ст. починає формувати не тільки стереотипове уявлення про етнічну спільноту (чи то вже націю) в іноземців, але й розуміння власної «корінної» культури у багатьох міщан того ж етносу.

Тут час поставити велике «АЛЕ». Українці на момент революцій 1917 р. залишались переважно селянським народом із критичним мінімумом буржуазії і трохи більшою за останню по чисельності інтелігенцією. Промисловий переворот і капіталізація економіки захопили українське село ще в другій половині ХІХ ст., однак спосіб життя селян від цього кардинально не змінився: головною лінією передачі культури залишався міжпоколінний звичай, основою дозвілля – традиційні ігри, розваги та фольклор, сільська община до початку систематичного її розвалення реформами П.Столипіна так само тримала на собі освітянські (в плані початкової освіти), медичні, господарчі, частково судові та податкові функції (на її рахунок існують насправді різні гіпотези, але є незаперечним те, що Російська імперія, на відміну від деяких європейських держав на початку ХХ ст., не встигне стати «соціальною державою» – такою, що задекларує взяття на себе загального піклування про освіту-медицину-страховку).

З подивом озираємось довкруж себе, не бачачи навіть залишків описаного тільки що. Що ж сталося за останнє століття, що відчужило нас навіть від етнічних практик?

Общинний (французькою «община» – commune) звичай насправді-то добив не Столипін. Його добили «комуністи»-більшовики. Згадаймо, що марксистський соціалізм – це діалектичне продовження капіталізму, а зважаючи на те, що більшовики навіть не соціалізм побудували, зовсім не дивно виглядає продовження ними всіх ліній розвитку імперської промисловості. В рамках індустріалізації новонароджена «робітнича держава» поставила на важку промисловість, що для широких селянських верств означало безкарне висмоктування їхніх сил і ресурсів державою на користь обраних галузей. У поєднанні з нею маємо ще три чинника, що зумовили нищівний удар по етнічному звичаю: а) урбанізація – значно посилився відтік робочої сили до міст, котрі від початку не знали (як Одеса або Миколаїв) чи давно втратили (як Київ або Чернігів) механізм традиції; б) більшовицька колективізація дивовижним чином зруйнувала звичаєві форми колективної співпраці в українському селі, а також інші общинницькі суспільні форми – такі, як, наприклад, молодіжні громади; в) силове «замирення» непокірного зовнішній владі селянства, його систематичне обкрадання через продрозкладки та інші визиски аграрних продуктів. Останнє в тому числі стало однією з передумов зовсім сумних явищ – Голодоморів. Для нашої теми не так важливі їхні причини, скільки наслідки – а нищівний вплив голодовок на етнічну культуру впродовж останніх років вивчався етнологами кількох українських університетів.

Чи могло б зберегтися відтворення етнічного звичаю, якщо б індустріалізація пройшла у некапіталістичних умовах? На це питання дуже важко відповісти. Капіталістичний Модерн (а іншого на практиці ми не знаємо) унеможливив передачу звичаю як суспільну практику, невблаганно простуючи до відчуження людини від природніх суспільних форм – сім`ї, роду, сусідської общини, зрештою, від спадкового комплексу етнічної культури.

Але Модерн закінчився у в`язкій невизначеності сьогодення, у час найбільшої особистої неволі людини і безмежної сваволі зомбованих капіталом одиниць – речників багато разів згаданих штучних суспільних форм. Однією з головних ознак сьогодення часто називають глобалізацію, мислячи її як «об`єктивний історичний процес», відриваючи її від ідейної основи – глобалізму. Як впливає глобалізація на етнос, що і так майже втратив свою самобутність внаслідок індустріальних перетворень? Погляньмо на себе: наш одяг не має ознак, що розповідали б про місцевість, звідки ми родом, про наш віковий і сімейний статус; у таких самих сорочках та джинсах, як наші, ходять і англійці, і китайці, і чилійці, і конголезці; ми живемо у залізобетонних печерах чи, якщо дозволяють статки, у поодиноких будиночках, що зовнішньо не так легко відрізнити від «приватного сектору» в США, Росії чи Греції; ми їмо картоплю фрі, шаурму та чіпси, в кращому випадку – спадок радянської кухні, на яку мали місце і українські впливи; ми заплутались у всесвітньому віртуальному павутинні, що не може мати ніяких етнічних ознак. То ЩО дає нам право називати себе українцями? І ліберальні патріоти, і радикальні донцовомани одразу знайдуться: мова, менталітет, історія, особливо розумні ще «українську державу» згадають! Погодимось, що саме національна мова і менталітет (тобто «Ми», розширене до національних меж, плюс деякі культурно обумовлені особливості поведінки) і тримають сучасні нації від цілковитого перетворення на одноманітне (хоч і кольорове, не коричневе!) людське варення. Крім того, національний проект зберігає мінімум акумульованих етнічних практик і атрибутики, відтворюючи їх на всіляких «вишиванкових маршах», «етнофестивалях», меморіальних заходах тощо. Однак ми певні, що не маючи самої етнічної основи – звичаю, традиції – сучасні нації не будуть здатні ще тривалий час протистояти наступу глобалізації як всесвітньої уніфікації способу життя, розмаїття в якому допускається лише для тих практик, котрі не несуть в собі шкоди державам, корпораціям та капіталу.

Оскільки соціалізм в нашому розумінні аж ніяк не є продовженням капіталізму, оскільки ми мислимо революцію як прорив постмодерної невизначеності, для нас є корисним та цікавим досвід спільнот общинного звичаю. Оскільки наше народництво воліє скинути з себе як ліберально-патріотичне, так і інтегрально-націоналістичне вбрання, саме етнічні, а не національні практики повинні стати нашою метою в культурницькій царині. Останнє означає аж ніяк не реконструкторство (хоч ми і не заперечуємо його, але залишаємо для спеціалізованих на ньому товариств), а відтворення починаючи з себе самого світоглядних та етичних принципів народного звичаю. Все те в ньому, що дозволяє нам внутрішньо та зовнішньо вирізняти себе на фоні тотальної глобалізації, перетворювати себе з галасливих безбатченків на синів цієї Землі і цього Краю (отже, мати право на господарювання в ньому), – все те від звичаю є корисним. Локальність етнічних практик, їхня общинницька основа дозволяє використовувати їх у поступовому плеканні відповідальності у населення – за свій дім, свій двір, свою вулицю, нарешті, свою громаду. Згадаймо також, що історичною ознакою етнічного звичаю був його відпорний потенціал державним зазіханням на спільноту, відстоювання самодостатності та автономності останньої, – отже, у відновленні звичаю (тобто відродженні його тут і зараз і обов`язково передачі наступному поколінню, поколінню наших дітей) криється один із можливих шляхів «горизонтального» поборення капіталістичних відносин, починаючи від усвідомлення самої можливості такої автономності (наші люди занадто звикли покладатися на державу, в той же час часто будучи переконаними у гнилості всіх її інститутів) до встановлення нової системи суспільно-господарчих відносин в обхід тих, що нав`язуються «згори» політиками або ринком.

Принагідно тут згадати відомий вираз М.Міхновського про те, що «часи вишиванок та шароварів» пройшли. Якщо тут під «вишиванками і шароварами» розуміти етнічний український одяг, тобто такий, що мав побутування на конкретній місцині у конкретній саме їй притаманній формі, то цей же вираз, згідно з нашою позицією, означає, що пройшли часи й самого українського народу, з чим ми, звичайно, погодитись не можемо. Якщо ж під «вишиванками і шароварами» розуміти химерний образ українського національного одягу, то й тут ми не можемо погодитись з огляду на наш особистий досвід – скільки-но «Вишиванкових фестивалів», «Вишиванкових маршів» та й простої «шароварщини» розквітає довкола! Отже, не цураймося зовнішніх ознак нашої українськості (ба більше – нашої подільськості, поліськості, галицькості тощо), але зосереджуймось на внутрішніх аспектах відродження етнічного в собі та оточуючих. Інакше, на жаль, могутній потенціал народництва виллється у черговий постіндустріальний фарс.

Товариш Шило.

Примітки

* Популярна у наш час ДНК-генеалогія (дослідження структури Y-хромосоми у чоловіків та мітохондріальний аналіз у жінок) також не дає ствердної відповіді про єдину генетичну основу етносу. Серед гаплогруп, в які об`єднуються досліджені Y-хромосоми й мітохондрії, нема суто «української», «німецької», «слов`янської». Асоціація гаплогрупи R1a з «індоєвропейцями», як і в інших гаплогруп – з іншими мовними і культурними спільнотами, виникло в результаті взаємного накладання мап розповсюдження даної гаплогрупи і мап розселення носіїв мов, археологічних культур, історичних міграцій тощо. Крім того, у будь-якого етносу наявні декілька «характерних» гаплогруп (як і антропологічних типів): у українців, наприклад, R1a реєструється трохи більше, ніж у 50% випадків (що є досить високим показником).

Знання належать всьому людству. Будь ласка, при використанні посилайтесь на авторів.

Яндекс.Метрика