Спадок Доброслава. Доля

Дата . Категорія Думка, Про людину, Спомин

Протягом останнього року свого життя Доброслав, несвідомо відчуваючи наближення скорого кінця свого земного шляху, написав дві статті автобіографічного типу. Публікуємо першу з них під назвою “Доля”.

HEZo7uQycso1 (1)

Найглибша думка чи пристрасть сплять у книзі, немов самородок у шахті, поки гідний розумом та серцем не розкриє їх та не віддасть загалові.

Ралф Емерсон (1803 – 1882)

Незважаючи на численні побажання читачів дізнатись більше про те, як я “до такого дожився”, писати щось типу “Сповіді Льва Толстого наміру я не маю (див. примітку 1 у кінці).

Виставляти напоказ свої злі якості мені не хочеться, а про добрі нехай розповідають ті, хто їх помітив. Скажу лиш одне: бували у мене і сліпучі злети, і запаморочливі падіння. Єдиним “виправданням” може служити давній вислів: лиш той не падає, хто ніколи не був нагорі. Що ж до буднів, то я не надаю надто великого значення пірнанням та злетам душі; це можуть бути природні біоритми, притаманні усьому живому.

Отож, викладати свій життєпис я не буду. Бо є життєпис, а є Доля. Життєпис із його віхами, діями, подіями та обставинами – починається народженням та повинен закінчитись смертю тимчасової особи. Доля ж є певним попереднім начертанням людської ОСОБИСТОСТІ: те, що на Роду написано, немов чарівним сувоєм розгортається перед нашим зором.

Доля, на відміну від життєпису, виходить за межі огляду та обертається у полі тяжіння таких сил, як Таємниця, Доля, Участь, Немезида… Зовнішній безлад та “випадкові збіги” можуть бути у життєписі, але в Долі – невідворотний справедливий порядок, невблаганно-безпристрасний у фізичному плані. Бо те, що ми звемо Долею, є ВОЛЯ ПОЗАМЕЖНОЇ ОСОБИ, чи вищої людської Монади, до самовираження та самоствердження: адже для неї кожне втілення особистості – лише щабель у неспинному норовливому вдосконаленні.

Доля залежить не од зірок. Доля – це не сліпа, безособова, пануюча над людиною зовнішня сила, а ЖИТТЄВА СУТНІСТЬ. Доля виражає надособистісну суть Людини, а життєпис є лише вияв Долі у земному втіленні, здійснення Особистості в особі (див. примітку 2 в кінці).

*             *            *

Усе ж деякі основні віхи свого життя, що проходить, я можу означити. З юності я був безначальником; свідомо чи несвідомо опирався будь-якому механізмові керування, протистояв будь-якій вказівці, що пригнічувала чи сковувала мою волелюбну природу. Був і по-дитячому наївним ригористом (ригоризм – від лат. твердість, строгість – неухильність від певних настанов у поведінці та думці), коли прагнення до граничної щирості та правдивості доходило до самооголеності. Був запальним, та серце моє відхідливе.

У школі завжди виділявся норовливістю (розсудливими називали тих учнів, що чинили як інші). Пізніше я зрозумів, що палке бажання бути самим собою, та впертість, з котрою я відстоював свою внутрішню суть і прагнув до відторгнення усього з нею несумісного, було найкращим доказом існування деякої притаманної мені самобутньої, самообтяжливої душевної основи.

Врешті-решт за бійку мене із школи виключили, і я закінчив десятилітку у школі робітничої молоді, працюючи вантажником. Потім я, починаючи з 19 років, кілька разів сидів за свої переконання, борючись проти однопартійного устрою, що брехливо звав себе “радянською владою”.

Тут слід зауважити, що захоплення влади у 1991 році “п’ятою колоною”, геть небачене розграбування країни зграєю покидьків, насадження загарбницькою поліцейською владою буржуазно-ринкових “цінностей” та винищення руського народу змусили мене поглянути на життя в СРСР з геть іншого боку. Але в той же час я зберіг минуле несприйняття псевдокомуністичного казарменого влаштування життя. Вийшло як із Борисом Савінковим: за що боровся, на те напоровся.

Зовсім не вважаю 13 років, проведених (загалом) у неволі, втраченими. Тюрма в молодості – дуже корисне випробування: слабких вона втихомирює, а сильних, тобто тих, для кого боротьба не швидкоплинний юнацький порив, а кантів категоричний імператив, – тих вона загартовує (див. примітку 3 у кінці).

*             *            *

Язичництво як обожнювання Природи я несвідомо сповідував з дитинства, але поглиблене вивчення дохристиянського світогляду Пращурів почав лише в кінці 70-их років.

Доброзичливі Духи наперед визначили мої нахили: з отроцтва здібність до письменницької діяльності виявилась у мені настільки ж чітко, наскільки нездібність до точних наук та загалом до техніки, що викликає в мені якесь ірраціональне відторгнення. Набагато пізніше я зраділо прочитав у Шопенгауера (в його “Афоризмах та максимах”): “Що із різного роду духовної діяльності найниціша – арифметична, доведено тим, що вона єдина може бути виконана машиною” (див. примітку 4 у кінці).

У своїх невеликих обсягом, та ємних наповненням (зараз їх уже більше 40), я прагнув розкрити перед читачем-шукачем приховану сутність Язичництва як найбільш глибокодумного, гармонійного, життєствердного та високоноровливого світогляду. Я – містик, і намагаюсь виразити звичними словами незвичайні думки та відчуття.

Усі люди мріють, та лиш декому вдається втілити свою мрію. Я – один із таких щасливчиків.

З тих пір, коли я навчився читати, моєю настільною книгою була повість великого натураліста Ернеста Сетона-Томпсона “Рольф у лісах”. І я протягом багатьох років ішов до здійснення своєї дитячої мрії – втікти до лісу та жити вільно, немов дикий звір. Я вперто йшов до цього, незалежно від того, що диктував мені розум; ішов з упевненістю сновиди, пам’ятаючи, що найсильніший – той, хто покладається лише на себе.

Той чоловік сильний, хто відчув глибинну духовну самотність. Люди мимоволі втягуються у його потужне магнітне поле. Я завжди відчував всередині себе дещо, що можна назвати усвідомленням прихованої сили, відчуттям справжнього джерела сили. Це – моя опора. А усамітнення у фізичному плані сприяє розвиткові особистості, кристалізації духовного стрижня. Спілкування – добро лише тоді, коли воно здійснюється заради отримання чи передання необхідного Знання.

*             *            *

Мало сповідувати прекрасні Ідеали. “Лиш той життя й свободи гідний, хто кожен день іде за них у бій!”, – написав Ґьоте (що сам був, зрештою, на відміну від Байрона та Шиллера, обивателем). Є науки – технічні, природничі, гуманітарні, де спосіб життя дослідника не має ніякого стосунку до його теорії. Інакше у релігійно-етичних пошуках та побудовах, коли ти сам усім своїм життям виправдовуєш свої умовиводи. Я не можу філософствувати про благоговіння перед Життям та водночас жувати мавпяче м’ясо, як чинив Швейцер.

Біля витоків моєї натурфілософії лежить думка про натхненність Природи. Не будучи з історичної точки зору нічим новим, думка ця наповнюється у мене особливим сакральним сенсом та значенням завдяки даному їй ЕТИЧНОМУ ОБҐРУНТУВАННЮ.

Плутарх наводить слова Біона (одного з семи грецьких мудреців) про те, що “як наречені Пенелопи, не отримавши змоги злучитись із нею, задовольнялися її служницями, так ті, хто не з здатен оволодіти філософією, віддаються іншим, нічого не вартим наукам”. Насправді влучне висловлювання; лише для себе я замінив слово “філософія” на “етика”. Адже зрозумів, що ключ до рішення світової загадки (а саме – людської) слід шукати в ЕТИЦІ. Ирму я назавжди відвернувся від того безплідного розумування, котре не вело до вирішення кардинальної проблеми “добра та зла”.

Безглуздим мені здається без засвоєння цього найголовнішого зайняття дослідженням усього другорядного. Нема краю пізнанню, а життя швидкоплинне. То чи не краще, залишивши тенета любомудрості, пірнути у пошуки внутрішнього умиротворення та згоди із совістю? Та й до чого все це пізнання, коли не сприяє норовливому зростанню? Хто щасливіший: Олександр чи Діоген?

Лише Добра Воля може дати вірний напрям набутим знанням. Лише знання, натхненні Любов’ю, можуть задовольнити голод людської душі. Відомо, що Сократ, будучи сином скульптора, покинув різець, оголосивши, що бажає працювати не з мармуром, а із власною душею.

З давніх давен закрита для розуміння та збочена уся система знань та система цінностей, усі поняття про Добро та Зло. Та Добро із Злом стають очевидними, коли дивитись без усіляких антропоцентричних хитрувань, нехитро та неупереджено: Добро – це те, що плекає Життя, Зло – те, що його губить. Так звана “відносність Добра та Зла” – спеціально вигаданий мерзотниками виверт задля виправдання власної безпринципності, аморальності та безкарності, а також боягузтва.

Істина – не приблудне дитя вчених суперечок, а ЖИВА ДУХОВНА НЕОБХІДНІСТЬ. Багато шляхів ведуть до омани; до просвітлення веде лише один шлях – шлях співчуття. Що є чеснота? – Співчуття до безсловесних та беззахисних. Я твердо впевнений, що коли людина живе доброчесним та простим життям, приборкуючи в міру можливостей свої потяги, це – найвірніший шлях наближення до Істини. Вірніше кажучи, Істина сама привідкривається людині, коли вона змінює власне ставлення до Життя.

Не можна ділити себе між Правдою та чимось. Правдошукачі – мученики завше йшли своєю дорогою, керуючись лише підказками, вимовленими Голосом Безмовності.

Неможливо торкнутись вищого, не випустивши з рук ницого, – так учили усі Великі Світочі. Лише коли людина пересилить, відкине усе зайве, обтяжливе у подорожі до Позамежного, Надлюдського, лише тоді Удача супроводжуватиме її. Лише втративши все без остачі, Ти всього досягнеш!

Спираючись на власний досвід повного сорокаденного голодування, я стверджую, що коли поставити на карту усе, то можна відчути глибини духовних та психофізіологічних можливостей організму: вони майже безмежні.

Мій уходницький спосіб життя передбачає та зумовлює містичне світовідчуття, особливе горіння духу, аж до відьовської одержимості, навіяної духмяними квітами. У мені натураліст завше був містиком, а містик – натуралістом. Постійні спостереження та роздуми над чудесами Матінки-Природи загострюють чуттєзнання; стаєш прозорливим, точніш – зцілюєшся від попередньої сліпоти.

Таке життя здається деяким інтелектуалам позбавленим сенсу. Одначе людина, що не намагалась жити згідно велінь власного серця, що закликає до співчуття, не має права судити про цінності подібного способу життя. Відомо, що подвижники мали величезну творчу силу: у натхненні, котре породжувало у них впевненість у своєму покликанні, вони черпали таку духовну владу над людьми, котрої ніколи не досягнути дрібним натурам, що керовані марнославством. Могутня Добра Воля підкорює собі обставини та панує над волею “нормальних” людей. Не слід жалкувати про тих, хто проводить свої дні в добровільному усамітненні: вони гідні радше заздрості, аніж співчуття, – так відгукаються вчені та подорожні про тибетських анахоретів.

Щастя марнославної людини завжди залежне від схвалення чи засудження загалом. Він домагається її похвали, намагається догодити її смакам. Інакше кажучи, він вбачає власну вагу не у собі самому, а у думці про себе інших людей.

Я ж ніколи не гнався за будь-чиїм схваленням, не прагнув потурати нікому, крім власної совісті. Тружуся я, звісно ж, не заради заробітку чи слави; одначе силу, що спонукає мене до творчості, мені визначити нелегко. Це якась таємна непохитна впевненість у тому, що я мушу чинити саме так, а не інакше. Коли я впевнений у справедливості власних суджень, то мене не бентежить, а навпаки, надихає, що на боці моїх противників опиняються загальноприйняті наукові догми разом із загальноприйнятими догмами релігійними. Шамфор сказав: “Можна битися об заклад, що будь-яка суспільна думка, усіляка умовність є дурність, бо вона підійшла найбільшому числу” (див. примітку 5 у кінці). За свідченням Діогена Лаертського, коли Антисфена одного разу похвалили дурні люди, він сказав: “Боюся, чи не зробив я чогось дурного”.

Зневажай продажну ринкову “славу”, і Ти станеш гідним бути співрозмовником Великих Учителів. Адже дійсно славне так само не потребує чужої вдячності, як не потребують її Правда, Добро, Краса; їх незмінна цінність не прибуває та не убуває від чийогось прийняття чи несприйняття.

Що ж до людського поголосу, то Аппіан у “Римській історії” пише, що поглянути на відрубану голову Цицерона збігалось людей більше, ніж раніше, щоб послухати його промови.

*             *            *

Звісно, містики знають, що не можуть “довести” духовним скопцям того, що так безсумнівно стверджують. Тому багато що й замовчують. А коли й розповідають, то стають відносно неготових слухачів у положення зрячого, що повідомляє сліпонародженим про свої зорові враження. Доказ НОРОВЛИВО-КОСМОЛОГІЧНОГО ЗАКОНУ БУТТЯ може бути переконливим лише для людей, що мають необхідне для його сприйняття чистосердя. Зрештою, таким людям і доводити нічого не потрібно: вони інтуїтивно схоплюють окультні аксіоми, знаходячи в них джерело великих радощів.

Мені ж самому вдалося усвідомити дещо дуже важливе: що я – душа, наділена тілом, а не тіло, наділене душею. Душа (умовно кажучи), будучи геть самостійною та суб’єктивною, лише користується тілом для свого прояву у зовнішньому, чуттєвому світі. В землі гниє не людина, а її труп, тобто та стара одежа, котру вона з себе скинула, коли ВИРОСЛА ІЗ НЕЇ. І найкращим, мабуть, написом на “моєму” надмогильному камені був би: НАРЕШТІ ВІЛЬНИЙ!

Знищення страху смерті надає людині таку силу спротиву та таку монолітну волю, що робить її невразливою та непереможною перед ударами, що згубні для малодушних та слабовольних. Плутарх наводить слова попередника кініків Антисфена, що сказав: “треба знайти або розум, або шибеницю”, тобто життя людини у цьому переповненому стражданнями світі настільки сповнене роздираннями, що слід або вивищитись над ним розумною думкою, або піти з нього.

Человеческое достоинство – в непотрясаемом отчаянием и никого, ни богов, ни судьбу не упрекающем безмолвным мужественном долженствовании. Слабому человеку обнажённая Истина может показаться менее привлекательной, менее заманчивой, менее обнадёживающей ,чем искусственное украшение её. Сильную же натуру тяжесть бытия и сознание неизбежности смерти не только не обрекают на бездействие, но напротив, вселяют неизбывную жажду деятельности, гордую неукротимую решимость идти вперёд, только вперёд навстречу Солнцу, и затем убедиться в конечном Торжестве.

Людська гідність – у непорушній відчаєм та нікому, ані богам, ані долі, не дорікаючій безмовній мужній зобов’язаності. Слабкій людині оголена Істина може здатися менш привабливою, менш заманливою, менш обнадійливою, ніж штучне прикрашання її. Сильну ж особистість тяготи буття та усвідомлення невідворотності смерті не лише не прирікають на бездіяльність, але навпаки, вселяють нескінчений потяг до діяльності, горду неприборкувану рішучість іти вперед, лише вперед, назустріч Сонцю, аби запевнитись потім у остаточній Перемозі.

Адже коли б ми були створені лише для цього життя, неможливо було б примирити муки стражденного серця з доброчесністю Природи. Душевні страждання наші суть необхідна умова вдосконалення Вищого Я (метапсихічного організму) в суворих умовах даної нам як тимчасове помешкання матеріальності.

Це – не втішання для “ницих духом” (їм воно не допоможе): це – ВКАЗІВКА ВІДВАЖНИМ! ДОРОГУ ОСИЛИТ ИДУЩИЙ!

*             *            *

Розумію, що тон моїх праць може здатись зайве напоумливим та часом похмурим, стиль – далеким від літературного, а вміст – позбавленим “езотерики”. Тим не менш, прагнучи пробудити в людях співчуття до інших, нелюдських заломлень Життя, до тих же бездумно зривуваних квітів, я свідомо роблю наголос на релігійно-етичній складовій, хай навіть на шкоду художнім та іншим принадам. І коли Духи дають мені сили та натхнення, отже. я чиню вірно. Слава Духам!

БІЙ ТРИВАЄ!

*             *            *

ПРИМІТКИ

  1. Толстой, безумовно, великий у своєму бунтарстві, однак лише на тлі вірнопідданського примиренства слов’янофілів, Гоголя, Гончарова, Достоєвського, Тургєнєва та ін..”Спрощений” пан, що не може обійтись без прислуги, тьмяніє в порівнянні із грецькими кініками, індусами-джайнами чи сучасними йому російськими духоборами. Духобори – то релігійно-етична течія, що порвала із жидохристиянством. Барон А. Гакстгаузен, німецький письменник, філософ та економіст, що відвідав у 1847 році громаду духоборів, у (изумлении) вигукнув: “Це ж треба, прості мужики, варвари, а здійснили таку досконалу соціальну утопію, яка й самому Платонові не снилася!”Та що там духобори! Толстой просто пігмей  порівнянні із титанічною особистістю юної терористки-народоволки Софії Перовської, чий добровільний перехід від добробуту до бідарського існування професійної революціонерки можна порівняти лише із переходом царевича Сиддхартхи (Будди) від принца до злидаря. Петро Олексійович Кропоткін пригадував: “Батько її деякий час був петербурзьким військовим губернатором… … Тепер у обв’язаній хусткою міщанці, у ситцевому платті, у чоловічих чоботях, що тягала воду з Неви, ніхто не пізнав би панни, що геть нещодавно сяяла у аристократичних петербурзьких салонах”.На відміну від Толстого, наша героїня сама собі була і кухаркою, і прачкою, і посудомийкою, і кравчинею, і грубницею, і прибиральницею; і при всьому цьому геть не вважала своє праведне життя чимось видатним та гідним опису.
  2. Одне із головних положень високої містики полягає от у чому: наша психіка не обмежується нашою особистісною свідомістю. Ми – істоти водночас земні та позамежні. Однією гранню своєї душі ми занурені у світ чуттєвий, а іншою – живемо у світі надчуттєвому (ось прихований сенс казки про близнюків Кастора й Поллукса).Наше Вище Я, чи Позамежна Особа (за визначенням геніального німецького вченого-містика XIX ст. Карла Дю-Преля) належить тому позамежному світові, від котрого нас відділяють не просторово-часові прірви, а лише поріг нашої “денної” свідомості – наш головний мозок. Потойбічний світ – наша рідна стихія – то всього-навсього світ, що лежить по той бік нашого звичного чуттєвого сприйняття.Вища внутрішня Основа є всередині нас уже тепер, але може виявитися лише в деяких “сутінкових” станах дші (в нестямі, сновидстві, шаманському заціпенінні, непритомності, тощо). З тілесною ж смертю ця Основа, залишаючи груборечову постать свого втілення, лише зміцнюється, а зовсім не розчиняється у всесвітній сутності.Голос совісті є ніщо інше, окрім віщого оберігаючого голосу нашого вищого неусвідомлюваного Я, що доходить до нас з-під порогу нашої свідомості.Дія Позамежної Особи (нашої Особистості) може геть не збігатись із життєвими потребами нашої особи земної. Воля Позамежної Істоти переслідує їй одній відому мету свого земного втілення, не зважаючи на знемагаючу під тягарем плотських пристрастей, тягот та страждань нашу особу, і владно направляє її життя відповідно до ВИЩОЇ ДОЦІЛЬНОСТІ. Саме тому часом те, що здається людині безумовно неблагополучним, веде до позамежного добра.Тому-то не нарікай, і Долю, послану з-Понад, сприймай як належне. І дій так, як для Тебе самого неминуче.

    Безвихідь положення ввижається тим, хто опирається на зовнішні обставини замість власної душевної моці. І тому ніщо так не надихає сильну людину, як умоглядна безвихідь.

  3. Я отримую велику кількість співчутливих, задушевних, вдячних листів від не лише в’язнів сумління, а й від ув’язнених не за політичними статтями, одначе вже в тюрмі ставших однодумцями й соратниками в борні з глобальною плутократичною системою гноблення, котру Джек Лондон провидницьки назвав “залізною п’ятою”.
  4. Байрон та Едґар По вважались в шкільні роки найнездібнішими. Що ж до їх численних життєписарів, то як тут не згадати слова відомого поета та публіциста О.С. Хомякова (1804-1860): “Ні в чиїх руках не викривляється спадок людей геніальних так легко, як людей талановитих, і ніхто не виявляє настільки мало здібності розуміти думку глибоку, як люди дотепні”.
  5. Наскільки доречний цей вислів до жидохристиянських віровчень! Але, до великого нашого нещастя, вони не лише безнадійно дурні. Вони згубні, протиприродні, оманливі, підступні та кровожерливі. Вони вчинили нечувані тотальні злочини проти Матері-Землі та народів, що Її населяють. Сотні мільйонів людей були знищені, замучені христоносцями в ім’я їх “спасительної” віри. І до цих злочинів строк давності незастосовний.

Tags: ,

Знання належать всьому людству. Будь ласка, при використанні посилайтесь на авторів.

Яндекс.Метрика