Спадщина Доброслава. Своїм шляхом

Дата . Категорія Думка, Про людину, Спомин

 Публікуємо другу статтю Доброслава, в якій він підбиває підсумки свого життя, своїх політичних та релігійних шукань – «Своїм шляхом».

Аль у сокола
Крылья связаны?
Аль пути ему
Все заказаны?

Олексій Кольцов

Озираючись назад з висоти прожитих літ, смію сказати, що в моїй натурі від початку було закладено прагнення до вільного самовираження, навіть на противагу всім формальним обставинам. Я був природженим революціонером за переконаннями і духовно-душевним складом.

Вже в юності проявився в мені рішучий максималізм, котрий назавжди лишився переважаючою рисою характеру і визначив все подальше моє життя. Слідуючи своєму внутрішньому голосу, я неодмінно повинен іти до кінця у будь-якому починанні.

Я завжди шукав не тільки в теорії, але й на практиці ту Ідею, якій би міг віддати себе цілковито. Одночасно мені завжди було притаманне прагнення бути не замкненим у вузькі статутні рамки якоїсь догматичної ідеології, а залишатися «вільним стрільцем», зберігати інтелектуальну незалежність. Ось яке поєднання максималізму у слідуванні Ідеї з незадоволеністю будь-якою обов`язковою доктриною і складало мою суть як істоти мислячої.

Два важливих моменти наклали незгладимий відбиток на мою особистість та світосприйняття. По-перше, анархічне бунтарство: несумісність із середовищем, де я змушений був знаходитись, зробили мене стихійним індивідуалістом-одинаком. Багато чим у своєму становленні я зобов`язаний батькові, Олександру Івановичу Добровольському. Він помер, коли мені було 12 років, але встиг виховати в мені головне – огиду до фальші, потребу бути самим собою й мати самостійне судження. Звичайно, у 12 років багато про що не задумуєшся, але цей заповіт не пройшов дарма: я проніс його крізь все життя, вільно чи невільно протиставляючи себе будь-якому диктату, будь-якій системі, будь-якому державному механізму.

По-друге, – з дитинства язичницько-благоговійне, загострено-медіумічне, релігійне сприйняття Природи, що була для мене джерелом радості, натхнення та умиротворення; відчуття найглибшої, кровноспорідненої, психофізіологічної єдності, співчутливої солідарності з усім живим, безправним і беззахисним, страждаючим від людської жорстокості. До розуміння того, що Анархізм – не тільки соціально-політичне вчення, скільки філософія самої Матері-Природи, я прийшов своїм розумом (вірніше – серцем), ще не читаючи Кропоткіна. Як символ волелюбності і незалежності сприймав я історії гордих і непокірних звірів-героїв у оповіданнях Е.Сетона-Томпсона, Дж.Лондона, Ч.Робертса; то були мої настільні книги з часу, як я навчився читати.

Було, звісно, і «по-третє», – це довгі роки тюрем, таборів, заслань та спецпсихлікарень, які сприяли (несповідимі шляхи впливу Провидіння на людські долі) моєму самоствердженню, моїй тязі до самоосвіти та виявленню свого покликання – просвітницької діяльності, котру я усвідомлюю як іншу форму первинного анархістського вибору.

Революціонер без тюрми – все одно, що розбійник без обушка. Однак вона по-різному впливає на людей: одних вона калічить, інших – лікує. «Так важкий молот, дроблячи скло, кує булат». Витоки мазохістського світовідчуття Достоєвського з його культом страждання, пристрастю до мучеництва, жовчною злобою і страхом смерті – у патології травмованої каторгою психіки. Протилежний приклад – декабрист Михайло Лунін, чия зухвала поведінка на процесі різко виділялася на фоні пригніченості і майже загального каяття підсудних. Приречений до 15 років каторги, Лунін був єдиним із засланих декабристів, котрий у своїх політичних творах продовжував наступальну боротьбу із самовладдям.

***

Можна сказати, що вже зі школи я був бунтівником та підбурювачем: по всіх предметах – п`ятірки, за поведінку – трійка. То було проявом цілком вірно підміченого найбільш глибокими вітчизняними та західними мислителями «анархізму руської душі». Так, поки що несвідомо, зріло почуття власної гідності, поволі готувалось майбутнє протистояння будь-якому владному свавіллю.

Ідеї мої були невиразними. Ясною була лише любов до свободи і ненависть до всілякого попрання її. У мені завжди горів і горить незгасимий вогонь проти будь-якої тиранії, будь-якого насильства над особистістю – політичного, розумового чи морального. Подібно до Руссо, Байрона, Бакуніна, Торо, повставав я проти усіляких диктатів, доктрин і авторитетів, визнаючи лише власний голос совісті.

Мені крупно «пощастило»: через свої строки я не отримав жодної систематичної освіти. Завдяки цьому я уникнув спеціалізації, не уподібнився до «флюсу» і залишився дилетантом, якщо, звичайно, розуміти diletto у його первинному значенні – безкорисної любові до Знання, заняттю заради власного задоволення, а не заради заробітку чи престижу. Творче «я» несумісне з будь-якою догмою: релігійною, науковою чи політичною.

Можна сказати, що я завжди, свідомо чи несвідомо, сповідував Анархізм. Погляди мої зазнали чимало зигзагів, але сутність Свободи, анархічне розуміння Свободи як безумовної самодостатньої цінності, залишилось назавжди моїм Ідеалом, що зберегло свою чарівність і моральну владу. І навіть усвідомлення нездійсненності цього Ідеалу в осяжному майбутньому анітрохи не розхолоджувало, а навпаки, розпалювало в душі незнищенне бажання продовжити боротьбу всупереч усьому, обходячись без усяких раціональних доводів на користь такого вибору, просто під впливом почуття власної гідності і деякої непереборної необхідності діяти, котра була сильніша за інстинкт самозбереження і моральні сумніви.

Втрата віри у правоту цієї сповідуваної мною Ідеї була б для мене рівносильною втраті власного смислу життя; тому моральна капітуляція була не тільки недопустимою, але й взагалі немислимою.

На відміну від придворних шаркунів-перевертишів, я своїми переконаннями не кидався (вони були не вирахувані, а вистраждані), і нелегко було мені «спалювати» те, чому я поклонявся. Потім можуть щезнути багато ілюзій, але МОРАЛЬНА ПРАВДА волелюбного Вчення переживе їх і визначить мою долю.

Сум за недосяжним, звісно ж, був, але почуття приреченості, безвихідності, трагічного безглуздя боротьби ніколи не було. Психологічні проблеми, нерозв`язні на раціональному рівні, зводились на рівень релігійно-етичний і там знаходили своє виправдання.

***

Всіх Революціонерів зближує, при всьому розмаїтті їхніх політичних індивідуальностей, дещо спільне; усі вони відкидають геть «цінності» буржуазного суспільства, заснованого на всесиллі грошей, святенницькій благопристойності та філістерській любові до порядку. Краще «божевілля хоробрих», ніж обивательська «поміркованість».

Вихідна підстава мого послідовного радикалізму у думках та житті корениться у непримиренності до всякого угодовства, органічному неприйнятті будь-яких компромісів – угод із совістю.

«Золота середина» – уділ сіреньких, посередніх нікчем. Як можна стояти посередині між правдою та кривдою, добром і злом, свободою та рабством? Хіба можна не втручатися у боротьбу? Проповіддю непротивленню злу насиллям сумлінні люди оманюють самих себе, а несумлінні – інших.

Тільки жорстке розмежування, а зовсім не теплохолодна «проміжковість», яка є, по суті, лише свідомою чи несвідомою безпринципністю, тільки тотальне заперечення всілякого угодовства із завідомо помилковим; ніякої половинчастості й повна рішучість – таким є кредо Революціонерів.

Гідність і неперехідна значимість людини вимірюється його супротивом гніту. «Гнучка» особистість, що так чи інакше пристосувалась до плутократичного режиму – у якості пана, раба чи наглядача – вже нікчемна сама по собі і, як «убога духом», безслідно щезне у плавильному котлі Природи. І навпаки, всілякий протест проти тиранії є самоствердженням, самотворенням, самозбереженням.

Головне у людині – не її погляди (вони змінюються), а її МОРАЛЬНІ ПІДМУРКИ, психологічні мотиви її дій, щиросердна і нерозмірковуюча відданість Добру. Безкомпромісна, за ідейними міркуваннями, боротьба зі злом, в якій би формі вона не проявлялась, є одним з основних критеріїв оцінки явищ суспільного життя. Тому (стосовно минулого) усе, навіть вкрай полярно політично орієнтовані Герої Супротиву стоять в одному ціннісному ряді: сподвижниця Кутепова терористка-монархістка Марія Захарьєва-Шульц і сподвижниця Махна терористка-анархістка Марія Нікіфорова рівно гідні поваги.

Є люди, велич яких вимірюється силою їхніх досягнень; і є люди, значимість яких у ЩИРОСТІ їхніх оман. Прямодушний і особисто безкорисний «ідейний ворог» міг би стати мені другом, але підступний однодумець – ніколи.

***

Я не уявляю свого існування без творчої розумової діяльності: це мені так само необхідно, як дихати. Творчість для мене – майже священнодійство. Але що змушує мене невпинно працювати, долаючи втому і нездоров`я, підкорюючись якомусь наполегливому, нездоланному, майже сомнамбулічному потягу? Таємнича і могутня влада несвідомо над людською душею.

Створюючи деякі свої роботи, я часом був недалекий від відчуття, ніби дію не я, а певна надихаюча мене Сила. Однак творчість – це не тільки натхнення, але й нелегка щоденна праця, що приносить, правда, величезне моральне задоволення, свідомість виконаного обов`язку. Можливо, саме тут – джерело підтримки душевних і фізичних сил, звідки я черпаю рятівну життєстійкість проти дошкульної з деяких пір серцевої недуги. Вольовий імператив: «Я повинен зробити це!» виявляється сильнішим від усіх напастей. Зараз творче самоствердження відчувається мною як єдина сила, здатна змусити забути про смерть, що насувається, наближення якої вчить чинити так, ніби справа, яку я здійснюю, або слово, яке вимовляю, або думка, котру тримаю в розумі, є моєю останньою справою, словом і думкою.

Не можна ділити себе між Ідеєю і чимось. Коли людина готова втратити все, навіть життя; пожертвувати усім без залишку заради вищої НАДОСОБОВОЇ ІДЕЇ, коли він готовий один на один без зайвих слів зустріти свою долю, тоді він знаходить у собі (або йому даються) сили для здолання усіх перешкод.

Що таке цілеспрямована вольова думка? Це творча могутність душі, згусток енергії. А хіба може енергія щезнути? Думка безсмертна: хай я піду з цього світу, але добрі думки, мною навіяні, назавжди залишаться і, рано чи пізно, здійснять бажану дію.

Що ж стосується боягузливої заборони режимом моїх книг, то Марк Аврелій, цей філософ на троні цезарів, у своїх «Роздумах» наводить слова Антисфена – античного мислителя і предтечі кініків: «Вище за все те, коли ти піддаєшся гонінням за добру справу». З тих пір, як на руїнах первіснообщинного ладу зміцніли державні машини утиску всілякого інакшого способу думки, уділом всіх правдолюбців були переслідування і тюремні катівні, тортури та вогнища інквізиції.

***

Якщо підвести риску під всіма моїми духовними шуканнями і коротко викласти суть того, до чого я прийшов в кінці свого земного шляху, то це буде виглядати таким чином. Спілкування з Природою навчило мене смиренності, проникливості та милосердю. Відуни та Відьми сивої давнини казали, що перша сходинка любомудрості («любомудрие» російською та «любомудрість» українською мовами є буквальним перекладом відомого нам слова «філософія». – Воїслав Шило) – викриття брехні й тільки друга – осягнення Істини, причому підкреслювали, що Істина може осягатися (але все ж не бути ніколи до кінця осягненою) тільки людьми, цілковито вільними від будь-яких корисливих спонукань.

Не робити зла – це ще надто мало для гідного життя; це не більш схвально, ніж не їсти м`яса забитої тварини. Необхідно по можливості сприяти Добру, вірніше кажучи, повсякчас протидіяти злу. Боротьба зі злом, боротьба за ідеали Правди-Справедливості пов`язана із найвеличнішим розквітом внутрішнього життя людини, оскільки тут найшляхетніше, найглибше, наймогутніше джерело її чудодійних душевно-духовних сил.

Ця боротьба несе в собі й вищу красу, й вищу, хоч і неосяжну, доцільність буття. Коли такий стан опановує натуру людини, тобто стає його несвідомою внутрішньою повинністю й самореалізацією, тоді й сходить на нього ВІДРАДА як найвища доступна смертному благодать.

Ось і все, що я хотів сказати у своєму напутті Бунтарям, що нехтують цим продажно-ринковим світом брехні й насильства (хай буде він проклятий!), усім, хто кидає йому виклик і воліє здолати його. Сарынь на кичку!

***

Залишається лише назвати імена революціонерів-народовольців, що пали у нерівній боротьбі, чий образ палив мене як полум`я і був надихаючим прикладом відданої мужності.

То були правдолюбці-безсрібники, люди найвищої моральної чистоти, навіть моральної цноти та безмежної відваги. Їхня політична мрійливість, по-дитячому наївна віра, що іноді межувала з романтичним донкіхотством, ніяк не можуть бути поставлені їм у докір чи осуд.

То були ТИТАНИ. Імена їхні нині незаслужено забуті або недостатньо оцінені. Але в очах сучасників їхні долі й рокова загибель набули майже легендарного звучання, стали уособленням морально-етичної краси і чистоти Революційної Справи.

Ці люди монолітної цілісності уявляли з себе найвище втілення людської гідності, душевної шляхетності й тріумфу моральної сили. Якщо є в світі щось величне, світле, непорочне, що ми звикли об`єднувати словом «праведність», то вони були як би живим, убраним у плоть та кров, символом самовідданої вірності Правді. Їх сміливо можна назвати лицарями духовного ордену Руських Народовольців, одержимих насправді релігійною жагою Правди. За словами Бориса Савінкова, близького друга і соратника Івана Каляєва, «заповіти Народної Волі стали для нього (Каляєва. – Д.) релігією».

Неперехідний сенс самовідданого служіння Ідеалу є самоцінним і виводить людину на духовний рівень вищого порядку. Правдошукачі – це люди, які шукають релігійне розв`язання сенсу життя. Протестне правдошукання вже 1000 років червоною ниткою проходить крізь все культурне життя руського народу. Це – стержень волелюбної народної душі з її містичними шуканнями та запитами, що не знаходять відповіді у офіційних загальноприйнятих догматах.

Стихійні релігійні настрої у революційному середовищі втілюються у позацерковні, позахристиянські форми руської мужицької (народної) Правди, у свого роду проповідь природньої релігії рівності, братства, свободи. Тут релігійно-моральні ідеали суміщаються із соціалістичними ідеями та революційною боротьбою, політичний радикалізм – із релігійним подвижництвом. Відбувається релігійне осмислення Революції не тільки як соціального, але й духовного розкріпачення, якісної зміни світогляду, перебудови суспільства на началах Правди-Справедливості. Ідея жертовного служіння Революційній Правді єднала лави народовольців і задовольняла їхню релігійну потребу в ЕТИЧНОМУ обґрунтуванні соціалістичного ідеалу, чого не міг зробити «Капітал» Маркса.

Руський моральний ідеал включає в себе невизнання права сильного. Розуміючи неможливість мирних парламентських шляхів перетворення суспільного устрою, заснованого на майновій та суспільній нерівності, демагогії та владному свавіллі, народовольці стверджували правомірність революційного насильства, бачачи в ньому вимушений самозахист і єдиний засіб втілення Революційного Ідеалу.

Народовольці-бойовики (так само, як пізніше есери та анархісти-бойовики) виправдовували індивідуальні теракти проти найбільш ненависних царських сатрапів як прояв універсального морального закону відплати, караючої справедливості. Переконані у правоті та праведності Революційної Справи, вони називали політичні вбивства цепних псів самодержавства «всенародною стратою», а її виконавців – «знаряддям Немезиди». У зіткненні священної революційної відплати із пораженським вченням про непротивлення злу насильством, моральна перемога залишається за першим (навіть миротворець Махатма Ганді казав: «Там, де є вибір між боягузтвом та насильством, я рекомендую насильство»).

Поет і революціонер Іван Каляєв (1877-1905), що вбив московського генерал-губернатора вел. кн. Сергія Романова, що був приречений до повішання та очікував своєї страти, написав декілька різких листів з відмовою від можливого помилування. У вищому ступені примітно: двома днями раніше здійсненого замаху Каляєв не став кидати бомбу, побачивши у кареті поруч із Романовим його дружину та племінників (для порівняння: більшовики без докорів сумління розстріляли усю царську родину, включаючи малолітніх дітей). Відомо, що образ Каляєва (у відриві від російського історичного контексту, хоча і з дотриманням деяких історичних реалій) представлено у філософській драмі Альберта Камю «Праведні».

***

Рух Руського Народництва, або Руського Національного Соціалізму, висунув цілу когорту професійних революціонерів, що стали «володарями дум» цілого покоління. Їх оспівував Некрасов, Брюсов, Клюєв. Ними захоплювався Леонід Андрєєв, Всеволод Гаршин, Ольга Форш, Софія Ковалевська (повість «Нігілістка»). Володимир Короленко у оповіданні «Чудна» зобразив нескоримий та непримиренний тип дівчини-революціонерки.

Люди ці діяли не заради слави, вигод чи влади, а лиш виключно за власним непохитним переконанням у власній правоті. В їхній повній самовіддачі в ім`я Революції, відсутності лукавства, облуди і був секрет їхньої сили, впливу, їхнього величезного авторитету: люди просто відчували їхню незаперечну моральну владу над собою.

Хвиля політичного терору захлеснула імперію. Він виявився непереможним через одну, достатньо вагому, причину: суспільство у значній мірі виправдовувало його. Точно так само, як суд, очолюваний О.Ф.Коні, виправдав революційну еринію – народоволку Віру Засулич, котра стріляла і поранила петербурзького градоначальника генерала Трепова, за наказом якого був жорстоко побитий у тюрмі політв`язень Боголюбов (з котрим Засулич ніколи не зустрічалась і взагалі не знала його).

Постріл Віри Засулич справив величезне враження на революціонерів і поклав початок масового переходу народників до експропріацій і до терору, тобто до індивідуальних, вибіркових, «точкових» убивств представників владної ієрархії. У тому ж 1878 р. Сергій Степняк-Кравчинський у відповідь на страту революціонера І.Ковальського заколов кинджалом шефа жандармів Мєзєнцова. Схоже, що терористи слідували заповіту Пугачова: «Рубайте стовпи, а паркани й самі поваляться!».

Налякані зростанням зухвалих замахів безстрашних народовольців на противагу їм представники знатних аристократичних родин (Воронцов-Дашков, Шувалов та ін.) створили у 1881 р. таємну організацію «Священна Дружина» для захисту монархії такими засобами, як безсудове фізичне винищення осіб, підозрюваних у революційній діяльності. Подібні розправи обґрунтовувались тим міркуванням, що передати суду цих осіб було неможливо, оскільки за відсутністю доказів суд їх виправдав би. «Священна Дружина» намагалась навіть вести з «Народною Волею» переговори про припинення терору.

Але що могли зробити захисники самодержавства, коли терор вже щосили гуляв країною, коли револьвер та бомбу брали до рук навіть юні курсистки й гімназистки, коли, за словами злобного пошляка В.Розанова, «дівчинка майже 16-ти років командувала 1-м березня» (у злобі цій відбилася уся самотність немічної, жалюгідної, самозакоханої душонки, що звикла жити виключно для себе). Той самий Розанов назвав Софію Перовську «революційною богородицею»: особистість страченої, але непохитної дівчини-терористки вже з 1880-х років невіддільна від легендарного ореолу; вона була «канонізована» як свого роду революційна «свята».

У героїчний літопис боротьби із деспотизмом вписуються все нові й нові трагічні імена. Славні традиції воїтельок-народоволок продовжили учасниці бойових есерівських дружин й відчайдушні анархістки, що поєднували в собі риси палких революціонерок з релігійною екзальтованістю язичницьких жриць. Такою була «панянка-селянка» Марія Добролюбова (1880-1906), сестра поета-містика Олександра Добролюбова, котра мала рідкісну фізичну вроду, чарівний духовний вигляд і яка входила до бойової організації есерів-максималістів. Особистістю Марії Добролюбової навіяний вірш О.Блока «Діві-Революції» (1906), що записав у своєму щоденнику: «Ватажки революції слухали її беззаперечно…»

***

Мало хто знає зараз про валькірію революційного терору – Марію Спиридонову. Але ж у грізному 1918 р. ця тридцятидворічна політкаторжанка, будучи харизматичним лідером лівих есерів, оскаржувала у Леніна роль вождя Російської Революції.

У 1906 р. Спиридонова, молоденька радикалістка дворянського походження, засудила до страти якогось Луженовського – організатора масових розправ із бунтівними тамбовськими селянами – і виконала цей вирок, зрешетивши карателя кулями. Поліцейська й козача охорона до півсмерті побила терористку, на все життя зіпсувавши їй слух та зір.

Військовий суд засудив її до повішання, яке, однак, через величезний суспільний резонанс, було замінено на безстрокову сибірську каторгу, де Марія й провела 11 років, до лютого 1917 р. А вже влітку того ж року вона – беззастережно визнаний вождь і кумир революційного Кронштадта. Її, худеньку, виснажену каторгою, напівсліпу й напівглуху, слухали, затамувавши подих, відчайдушні шибайголови – озброєна до зубів матроська вольниця, яка обожнювала свою улюбленицю, як французькі воїни обожнювали Жану д`Арк.

За спогадами очевидців, від запальних промов Спиридонової і від неї самої віяло такою снагою, що здавалось, ніби заслабле тіло її – тільки крихка матеріальна оболонка, яка стримує ярий вогонь, що нуртує всередині.

Коли більшовики узурпували владу й поклали кінець мріям про Вільні Ради, Спиридонова знову виступила із відкритим заборолом, ставши глашатаєм «Третьої Революції»: «Тепер, як і за царату, в моїй руці будуть той самий револьвер, та сама бомба!» Але було пізно. Повстання лівих есерів й анархо-комуністів було жорстоко придушене, більше двохста його учасників розстріляні, сама Спиридонова заарештована, засуджена, але невдовзі звільнена (амністована). Втім, ненадовго: послідували нескінченні арешти, тюрми, табори. Останній арешт – у 1937 р. А у вересні 1941 р. Марія Олександрівна, разом зі своїм чоловіком та іншими в`язнями, була розстріляна у орловській тюрмі напередодні здачі міста німцям.

***

Легенди про Героїв та Героїнь нашого часу ніби не встигають скластися. Занадто близько, на наших очах здійснено подвиг, але він ще не встиг стати легендарним. Але деякі імена його вірних до смерті соратників, кров`ю вкарбовані в історію Російського Супротиву, вже переросли звичні людські виміри й піднеслися до героїчних образів епічного масштабу.

Tags: , , ,

Знання належать всьому людству. Будь ласка, при використанні посилайтесь на авторів.

Яндекс.Метрика